Українське мистецтво - традиції та сучасність

продовження
3

Тема національного простору в його історичних, соціальних, суспільних, естетичних та інших вимірах набуває нової актуальності, потребує не тільки виокремлення, а й зіставлення з іншими культурами. Ця тема звучить особливо гостро для України, яка опинилася у складному становищі молодої держави з величезним, але майже не описаним і не засвоєним минулим, нащадка драматичного та сповненого суперечностей історичного досвіду. Тому мистецтво України стає не тільки віддзеркаленням теперішнього, а й продовженням минулого, носієм неоднозначних історичних візій, поглядів та інтерпретацій. Тим часом шляхи самовизначення у сучасному світі ускладнюються, переосмислюються, їх традиційні категорії багато в чому вже не відповідають суспільним реаліям та різноманіттю індивідуальних можливостей. Усталені визначення національної культури — географія, історія та мова — дедалі більше проблематизуються, підпадаючи під нові гео-політичні розподіли сфери культурних впливів, суспільних відносин, а відтак перед людством постає завдання об рун-тувати нові засади ідентичності. Приклад України в цьому аспекті, можливо, найбільш показовий. її місцезнаходження (на перехресті сходу та заходу, півдня та півночі), складні нашарування культурних потоків, які протягом століть прокочувалися її землями, особливості історичної долі, що розділяла її на окремі частини, які свого часу входили до литовського, угорського, польського й російського контекстів, обумовили складність української історії та географії, що на кожному етапі мали уточнювати свої обшири. У нових умовах незалежного державотворення ці риси набули нових якостей, залучивши до українського простору не тільки "традиційну" двомовність, а й розмаїття культур тих народів, що тисячоліттями жили на землях України, додаючи свої неповторні барви до її національного цілого. Прикладом може бути трагічна доля кримськотатарського народу, який тільки в 1990-ті роки дістав можливість повернутися на свої історичні землі, увійшовши до складу України, а отже і до її культури. Закономірно, мабуть, що саме в останні десятиліття українське мистецтво переживає унікальний період згущеного, сконцентрованого існування та взаємозіткнення в ньому не тільки різних тем, тенденцій та стилістик, а й різних стадій, епох, етапів художньо-культурного розвитку. Умовно це можна представити так. З одного боку, надзвичайно впливову роль відіграють ідеї національного відродження — особливого типу культури, що його більшість європейських країн пережила ще на початку XIX ст., а Україна через бездержавність і тоталітаризм змогла реалізувати лише наприкінці XX ст., актуалізуючи в суспільстві загальне зацікавлення національною історією та фольклором. З другого боку, не втрачають вагомості тенденції модернізму, розвиток яких було перервано у 1920-ті роки радянською ідеологією. Мабуть, через це, ніби наздоганяючи час, Україна за останні дванадцять років "перегорнула" історію мистецтва XX ст., по-своєму перетлумачивши його мови та образно-пластичні відкриття. Нині в українській образотворчості можна побачити аналоги майже всім напрямкам світового мистецтва — від імпресіонізму та арт-деко до сюрреалізму та трансавангарду. Але зовнішня подібність здебільшого оманлива: західні художні мови підживлюються тут іншим, часто протилежним змістом, використовуються по-своєму, набувають нового звучання. Активне приєднання до світової проблематики припало в Україні на добу постмодернізму, що виступав на Заході певним "кінцем історії", підсумковим та завершальним.


В Україні ж цей час став початком, поштовхом до культурної розбудови та державотворення. Можливо, саме це спричинило особливість новітніх українських художніх візій, де релятивність світоглядних позицій поєднується з нестримною життєствердною енергією та емоційністю. Безперечно, окремі мистецькі моделі не існують ізольовано. Вони обумовлюють, стимулюють, а то й заперечують одна одну, часто перетинаються не тільки в певному явищі, а й у творчості окремого художника. Так, в українській образотворчості ще й досі існує соцреалістична модель мистецтва, що останнім часом трансформується у "новий академізм", виступаючи певним "ретроканоном" вітчизняної культури. Помітне місце посідає і реалістичне світосприймання в дусі мистецтва кінця XIX — початку XX ст., яке буквальним відтворенням баченого дискутує з сучасними можливостями фотографії та відео. Поряд з ними впливовішим стає актуальне мистецтво, що демонструє найбільш радикальні художні пропозиції, продукує нові теми, образи, змісти. Найчастіше саме твори актуального мистецтва не тільки ілюструють, а й критично осмислюють головну проблематику часу, додаючи до української художньої традиції аналітичність, концептуальність, інтелектуалізм. На сучасній українській мистецькій сцені активно діють кілька поколінь художників, дискусії, а то й взаємозапере-чення між якими вносять особливу напругу у творче життя. Але розподіл митців за поколіннями не завжди відповідає суті їхньої творчості. Молоді художники теж часто працюють у дусі попередніх традицій. Та й молодість митця, як відомо, не залежить від віку, а пов'язана, найімовірніше, з його відчуттям часу, суголосністю його проблемам, умінням побачити і відтворити найбільш гострі, значні, важливі риси. А відтак категорії "нового" і "старого", "традиційного" і "радикального" постійно перетлумачуються, трансформу-ючись у художній свідомості, де ретроспективні стилізації можуть ставати віддзеркаленням новітніх проблем, а зовнішня формальна оригінальність зводитися до простого декоративізму. Отже, сучасний художній процес наочно засвідчує, що сутність мистецтва далеко не вичерпується його образною мовою, яка може використовуватися в різних контекстах і значеннях. Що ж є найсуттєвішим у розгортанні художнього процесу сьогодні? І тут цілком закономірним стає висунення на передній план мистецької проблематики змістової насиченості, що обґрунтовує художню переконливість пластичної мови, примушує заново відповідати на прості й водночас складні питання: про що говорить художник? Що цікавить його у світі, культурі, людському житті та самій творчості? Ускладнюючи мову, урізноманітнюючи образність, мистецтво щораз помітніше перетворюється на особливу "культурну антропологію", що концентрує в собі широке коло суспільно-гуманітарних шукань, насичуючи їх неповторністю авторського, особистісного бачення та переживання. Двадцяте століття засвідчило: історія мистецтва є передусім історією ідей, змістів, що не тільки утверджують особливу цінність художніх зв'язків, "мистецької тяглості", вагомість контексту, в якому ці ідеї виникають та поширюються, а й відкривають нові естетичні світи та вартості, досі не осмислені традиції та концепції. При розгляді мистецтва сучасної України з цих змістово-тематичних позицій виразно виокремлюються кілька спрямувань, що випливають iз творчої інтерпретації головних категорій художньої культури. Серед них — авторське бачення історичного минулого, національної історії, релігійного мистецтва і релігії в сучасній культурі та людській свідомості, традиційна для вітчизняного мистецтва тема природи як носія емоційних, естетичних, духовних переживань, фольклор як усталена і важлива складова української культури, осмислення сучасності в різноманітті її змістово-образних вимірів та царина самого мистецтва з його внут-рішньохудожніми проблемами, адже й мистецтво протягом тисячоліть існування перетворилося на величезну "третю природу", що, підпорядковуючись внутрішнім законам, все більше залежить від розвитку суспільства.


WEB АЛЬБОМ
Мистецтво України 1991-2003
художні твори

Галина Скляренко
кандидат мистецтвознавства
повний текст альбом " Мистецтво України 1991-2003 "
Київ" Мистецтво " 2003

Designed by neo
©2006