ДОРОГА, ЩО ОБРАВ ЇЇ ВІН

Батьків, як відомо, не вибирають. Але навіть май таку можливість відомий сучасний український графік і педагог Народний художник України Микола Тарасович Попов інших для себе не бажав би, хоч Тарас Павлович і Степанида Никанорівна були скромними тружениками-селянами з села Ястребівка Курської області (тут 7 серпня 1927 року побачив світ майбутній художник) і ніякого відношення до красних мистецтв не мали. Нерідко селяни, зважаючи на їхній нелегкий побут, важку повсякденну фізичну працю, дещо скептично ставляться до малярських захоплень та вправ, вважаючи їх заняттями не серйозними. У випадку з Миколою Поповим все було навпаки. Не виключено, що свою позитивну роль відіграли мир та злагода в родині, а ще природна селянська мудрість батька і вроджене бачення краси матері, - прекрасної вишивальниці. Тож вони, помітивши захоплення Миколи малюванням, всіляко заохочували і підтримували підлітка, щиро радіючи як першим успіхам так і пізніше, коли Микола Тарасович вже став "справжнім" художником. Легко зрозуміти почуття глибокої поваги, вдячності, любові та трепетної пам'яті про батьків. Вони знайшли вияв не лише в словах, а й майстерно написаному ще молодим, але вже цілком зрілим майстером Миколою Поповим портретові батька, що зберігається в майстерні художника. Добре "збитий" за композицією, стримано-згармонійований за кольоровою гамою, лаконічно-виразний по рисунку твір відзначає майже фізично відчутним теплом, глибиною психологічної розробки характеру моделі, породжуючи асоціації з рейнськими портретами. Навесні 1934 родина Попових переїздить на Донбас і оселяється в м. Алчевську Луганської області. Як і інші родини робітників, які приїхали розбудовувати індустрію Донбасу, жили в тісних бараках, потерпали від холоду, не доїдали, але, як згадує Микола Тарасович, жили дружно і весело. Сплине час і Попов створить графічний цикл-спомин про свої дитячі роки, мешканців бараків, їх буденні клопоти та не хитрі розваги, що з відстані часу сприймається як правдивий художній документ про вже пити і стає студентом Ворошиловградського художнього училища. Напівголодне, але веселе, насичене мистецтвом студентське життя, нажаль, тривало недовго, "Прокричали репродуктори біду", віщуючи війну та окупацію, що їх навіть сьогодні Микола Тарасович не може згадувати спокійно. Після визволення Алчевська, куди юнак долаючи труднощі та поневіряння, зміг добратися з Ворошиловграда, працював на заводі телефоністом, виконував різні роботи по художньому оформленню. По закінчені війни Микола Попов повертається до Ворошиловграда завершувати освіту. Сьогодні художник з особливою повагою згадує свого вчителя, учня Ф. Кричевського, О. Фільберта, який "поставив юнакові розум, серце, око та руку" і, який по суті "благословив" свого учня на стезю графіки. У 1950 році Микола Попов долає ще одну важливу в своєму житті висоту - вступає до Київського художнього інституту. Неповторна атмосфера авторитетного творчого вузу, спілкування з визначними метрами українського мистецтва О. Пащенком, В. Касіяном, В. Костецьким, М. Івановим, К. Трохименком наполегливе вивчення графічних естампних технік, посилені заняття рисунком, живописом, помножені на рідкісний талант Миколи Попова вміння вчитися і взяти максимум потрібного для себе в досвідчених педагогів, зробили свою добру справу. Ще студентом Микола Попов почав друкуватися. А справжнім серйозним успіхом молодого художника стала його дипломна робота "Похід армії К. Ворошиловау 1918р.", виконана в техніці кольорової літографії, що експонувалась на республіканській та всесоюзних виставках, а окремі аркуші на міжнародній художній виставці 1957 року, присвяченої VI всесвітньому фестивалю молоді і студентів у Москві. Техніка літографії обрана не випадково. Сам Микола Тарасович пояснює це тим, що ще в інституті вона привабила надзвичайно багатими виражаючими можливостями, де з однаковим успіхом можна використати колір і тон. Захоплення переросло у пристрасть. Тож вивчив її досконально. Цьому немалою мірою сприяв щасливий випадок долі, який звів Попова з досвідченим майстром-літографом (з "дореволюційним стажем" - говорить Микола Тарасович) Кузьмою Максимовичем Мошталером, у якого зміг багато перейняти корисного і згодом добрих чверть віку сам друкував свої твори не перевіряючи, як це практикується майстрами літографського друку. Приверженість до літографії пояснюється ще й іншими причинами "Я за своїм складом, як художник, є тоновиком", - говорить митець -а тому особливо вона є близькою мені. Втім, літографія не єдина пристрасть Попова. З не меньшою віртуозністю художник володіє

>> галерея

технікою офорту, це також тяжіє до тональних вирішень, хоча майстерно володіє лінією і штрихом. Власне вже у дипломній роботі Попова простежується його позиція як громадянина і художника. На цьому варто зупинитися докладніше. Нині молодим стало "модним" критикувати майстрів старшого покоління, закидаючи їм докори в ко-ньюктурності, мовляв, співали осанни вождям, героїкам п'ятирічок, колективізації, індустріалізації, славили "розум, честь і совість" епохи. Справді, у кожного часу свої пісні, але хто з нас не без гріха? От тільки стосовно Миколи Попова подібні закиди несправедливі. Навіть образливі. Справді, більшість його тематичних серій та літографій присвячені темам революції, громадянської, Великої вітчизняної війни ("Похід армії К. Ворошилова у 1918 році", "Боротьба і становлення", "Мужність", "В нове життя", "Партизанська сюїта", "Роки окупації"). Разом з тим в доробкові майстра є серії та аркуші на історичну тематику, зокрема "За мотивами Кобзаря", "Світ людський", "Сковорода". От тільки героями їх є, не одіозні вожді, а та сама "маленька людина", яка винесла на своїх плечах тягар лихоліть та випробувань, що випали на долю країн, а отже, і на долі героїв офортів та літографій Миколи Попова. Показовим бачиться й композиційно-формальне вирішення як серій так і окремих аркушів. Художник свідомо вдається до своєрідної монументалізації постатей своїх героїв, нерідко обмежуючись однією-трьома фігурами. Майстерно використано варіативність тону в градаціях від глибокого чорного до сріблясто-світлого. У поєднанні з варіативністю рисунку це дозволяє посилити драматизм відтворених ситуацій, глибше розкрити психологію героїв, акцентувати власне філософське бачення явищ, відтворених через здавалося б рядові, навіть буденні епізоди. Чи не тому естампи Микола Попова і сьогодні лишаються сучасними, вражаючи своєю художньою правдою та викликаючи у глядача мимовільне бажання поставити під кожним аркушем назву-підпис - "Справді, так усе й було". Кажуть, для художника найвищим ступенем визнання є визнання колег. Для графіка воно удвічі вагоміше, коли його, як рисувальника, оцінюють лаконічно ємно одним словом - "МАЙСТЕР". Справді, кожен рисунок олівцем, сепією чи сангиною при вдаванній "незакінченості" є закінченим мистецьким твором, який можна порівняти з айсбергом, де у підводній частині добротний академічний вишкіл, глибоке знання вітчізняної та зарубіжної класики рисунку, жорсткий відбір найсуттєвішого, лаконізм виражальних засобів. А ще це фактично щоденна робота, звірення зі старими майстрами, серед яких особливо художник цінує Рембранта, М. Мункачі, С. Іжакевича, а зі своїх ровесників К. Єлеву, А. Базилевича. Миколу Тарасовича Попова можна сміливо назвати "мандрівним художником". В тому нема перебільшення. В складі творчих груп не на словах, а на ділі "вивчив "географічні карти" всієї України і колишнього СРСР. "Географії" його мандрів, де поруч з канівськими шевченківськими місцями, Гуцульщиною, рідним Донбасом сусідять левітанівська середня смуга Росії, оленерський Салехард, гірничо-пролетарський Кузбас, стримано-горда у своїй суворій красі російська Північ, величний Сибір, не приступно-войовничі Псков і Новгород Великий міг би позаздрити славнозвісний мандрівник Тур Хейєрдал. А ще ж були стримано-джентельменська Велика Британія, вічна, як Ренессанс Італія, екзотична Індія, прогматичні Сполучені Штати Америки, дбайливо-раціональна Німеччина. Та хіба тільки ж вони? З кожної мандрівки художник повертався збагачений враженнями, рисунками та начерками, що правили за своєрідні дорожні нотатки, які з часом набували живої плоті закінчених творів. Надзвичайно цікавими є словесний коментар баченого: "...Флоренція, що зберігає відлуння кроків Леонардо, Мікеланджело, Рафаеля наштовхує на думки про вічне..." "...Індія шокує своїми контрастами-блиском і крайнього жебрацтва. Бачиш унікальні пам'ятки, розкішні палаци, а поруч з ними прямо на асфальті живуть, народжують дітей і помирають жебраки та так звані "недоторкані..." "...Країна Дюрера, Кранаха, Гьоте і Шіллера, чиї міста після років Другої світової війни відродились казковим феніксом з попелищ та згарищ нагадує казкового птаха, красу якого ревно оберігають люди. Щоб він не втратив жодної зі своїх коштовних пір'їн..." "...Велика Британія - країна вражаюче самобутніх міст. їх можна рисувати і писати все життя. Для художника вони - справжня казка..." Погодьмося, що на подібний коментар здатен лише художник, щиро закоханий у мистецтво і до кінця відданий йому. Наведенний вище словесний коментар баченого в мандрах знаходить своєрідне асоціативно-образне відображення у графіці майстра (живопис у "польових умовах" мандрів по далекому зарубіжжю, далеко не завжди є оптимальним варіантом вирішення питання. Інша справа, що навіть виконаний в "польових умовах" олівцем, фломастером, сангіною, ту-шью кожен з таких рисунків не являє собою "документальний портрет" конкретного міста чи місця відвіданого художником. Зазвичай майстер обирає не багатократно рисовано-писаний мотив, а коли й так, то не обов'язково "знаково-упізнавальний" для пересічного глядача "в повному обсязі" на зразок "Нотр-дам-де Парі з боку Сени" або "Міські ворота міста Айзенах", а лише їх фрагменти. Однак "упізнаваність" їх є безпомилковою. За признанням самого художника, подібний прийом для нього є принциповим. По-перше, архітектуру справедливо називають "музикою, застиглою в камені", а в музиці, як загальновідомо, чи не найповніше знаходять відображення сутність і душа народу, котрий її створив. По-друге, подібний композиційний хід дозволяє уникнути обридливих мистецьких штампів. По-третє, і це, на нашу думку, є чи не найважливішим. Подібний формальний хід з твором, спонукає його до зацікавленості культурою та мистецтвом інших народів. Погодимося, що в умовах нашого непростого тривожного світу це немало. Адже такі роботи виступають в ролі своєрідних посланців миру, що, як відомо, є стократно кращим, хай навіть самої короткочасної і короткопролитної, але війни... Існує ще одна грань таланту Миколи Попова. Він живописець яскраво вираженого ліричного спрямування. Інша справа, що, беручи в руки палітру та пензель, мислить він більше, як графік. Мається на увазі, що твори, виконанні в різний час в одному місці чи навіть регіоні, при своїй самодостатній цінності легко об'єднати у диптихи, триптихи, а той навіть цикли, серії чи сюїти. Як правило, це пейзажні мотиви, де людина (мається на увазі людські постаті) у більшості випадків відсутні, однак, при цьому незримою є присутність художника, запюбленого в рідну землю. Своєрідною, як і у більшості майстрів, є метода роботи Попова над пейзажними творами. За власним признанням майстра він ніколи не писав етюди з натури. Для нього набагато важливішим є знайти новий мотив, зробити з нього начерк, "включити" зорову пам'ять. А остаточна робота вже відбувається у майстерні. Як і у графічних так і у своїх живописних творах майстер значну увагу приділяє роботі над композицією, пошукові лінійного ритму тонального вирішення, хоча й не приховує, що гармонійного тонального узгодження досягти в живопису значно важче, ніж у графіці.

В.Могилевський,кандидат мистецтвознавства

Микола ПОПОВ
Народний художник України
Альбом
Київ "Європа Принт" 2004

©2006