Тетяна ЯБЛОНСЬКА творчий шлях

продовження
3

Яблонську в цей час особливо хвилюють проблеми краси, духовності. Таке мистецтво робить людину добрішої кращою. 1972 року їй пощастило побувати в Італії. «Рані Відродження приголомшує: П'єтро делла Франческа, М заччо, Гірландайо, Синьйореллі... Всі художники чудові, д же різні, та всі об'єднані стилем і духом. Художник Відро- дження не думав про себе, не думав про самовираження, про| оригінальність,— просто сам немовби молився на свої образи, і ця щирість до сліз зворушувала». Зачарована роботами італійських художників — їхнім гуманізмом, ідеяі добра, благородства, їхнім захопленням перед красою навколишнього світу, особливо несуєтною естетикою світ сприйняття,— Яблонська пише низку колористично вишука- них етюдів. Поряд з цими невеликими згармонійованими полотнами створюються речі, які немовби концентрують пе ні відтинки творчого шляху майстрині. Такою стала картина «Вечір. Стара Флоренція» (1973), показана на ювілейній виставці, присвяченій 250-річчю Академії мистецтв СРСР. У центрі композиції — спиною до глядача — зображена сама художниця, яка сидить біля розчиненого вікна готелю. Та погляд наш не зупиняється на її постаті, на скупих аксесуарах кімнати. Він прикутий до вічної краси прадавнього міста, створеної розумом і руками флорентійських зодчих. Класично врівноважена композиція, м'який, вібруючий золотавий колорит сприяє спокійному, умиротвореному спогляданню цієї краси, що зачаровує, будить у пам'яті події давніх століть, крізь які завдяки генію і праці великих майстрів минулого донесено до нас вишуканість об'ємів і ліній славнозвісних архітектурних шедеврів. Сам живопис асоціюється з мистецтвом італійських кватрочентистів. В упо-вільнено-величних ритмах будівель за вікном, класично стриманих горизонталях та вертикалях інтер'єру, в м'якій пульсації простору вчувається велична симфонія злагодженості душевного стану людини та світу, що її оточує. Торжество духу над руйнівною силою зла, влада краси — ось лейтмотив цього багатопланового полотна. Працюючи над цією картиною, Яблонська збагнула, що давно не писала з натури, що «втратила суто живописне відчуття барв... саму стихію живопису». їй здавалося, що «написати духовну річ, по-справжньому серйозну, неможливо без серйозного живопису, коли сама поверхня прекрасна, коли в кожен мазок проникло живе тремтливе почуття», вона відчула, що «живописові не вистачає саме живописності». Починається період етюдів, безпосереднього, проникливого діалогу митця з природою. У Яблонської немов відкривається друге дихання, їй згадуються ті свіжі, ще довоєнні студентські захоплення чудодійними можливостями живопису, ті ледь вловимі, втім, навдивовижу сильні відчуття молодих років, коли писала картину «Перед стартом». До рук потрапила ще й розкішна монографія про Піссарро з репродукціями його одухотворених полотен. Вона шукає живописної мови. Починається етап «завоювання живопису». Створені в 1970-ті роки картини «Зимовий день у Седне-ві» (1973), «Дерево росте» (1974), «Зима в старому Києві» (1976), «Пізня осінь» (1977) позначені осягненням гармонії людини й довколишнього світу. В них — довершеність життєвих вражень, трансформованих в умовний, виважений образ рідної природи, принадність самої краси, одухотвореність сприйнятих художником земних цінностей. Яблонська облюбовує кожну деталь, виліплюючи її зваженими доторками пензля, заглиблюючись у частковості й незмінно тримаючи в полі зору все полотно. Будь-який, здавалося б, незначний мотив художниці вдається опоетизувати, опромінити глибоким почуттям, наповнити складним внутрішнім життям.

Особливу увагу в цей час Яблонська приділяє гроблемам поглиблення образного змісту картини, тональних, колірних ритмів, що обумовлюють ретельну проробку форми, складний, напружений і водночас злагоджений колорит, взаємодію світла і тіні, предмета й простору, внутрішню цілісність усіх компонентів полотна. Ці проблеми вона блискуче вирішує в циклах седнівських, італійських та київських етюдів, виконаних протягом 1976—1979 років («Весна на околиці», «Квітневий день», «Весняний дощик», «Флоренція. Замок Барджелло», «Римський дворик», «Венеція. Великий канал», «Рим. Капітолій», «Ранок в Перуджі», «Київ у квітні», «Сонячний день», «Улітку», «Бузок квітне» та ін.), у картині «Червень» (1981) і особливо в картині «Льон» (1977), в котру, як сказала сама художниця, вона «вклала багато праці, а ще більше — серця». Етапний для Яблонської твір «Льон», за який вона була втретє удостоєна Державної премії СРСР, з'явився як наслідок глибоких роздумів про розвиток і проблеми станкової картини, котра почала втрачати обумовлену самою своєю природою суверенність. Взаємопроникнення різних видів і жанрів мистецтва, особливо стосовно станкової картини (плакат, монументальний живопис), не завжди позначалося бажаними наслідками. Поряд з набутками мали місце втрати, пов'язані зі спрощеністю, декларативністю, схематичністю, до яких призводили неправомірні запозичення. Тому деякі художники, осмислюючи цей процес, стали звертатися до витоків станкової картини, розрахованої, на відміну від фрески, мозаїки, плаката, на інтимний діалог глядача з твором. Чи не цим пояснюється своєрідна ремінісценція й екскурс Яблонської до епохи Відродження в роботі над задуманим твором. Конкретність і алегорія, сучасність і по-зачасовість злилися воєдино в цьому витонченому щодо засобів художньої виразності полотні. Міцна й водночас граціозна постать класично вродливої (Джоконда Леонардо да Вінчі, Венера Джорджоне...) дівчини, одягнутої в національне українське вбрання, драпіроване, однак, на зразок класичного... В Іспанії, куди Яблонська їздила 1979 року, вона захоплювалася творами Мурільйо, Гойї, Рібери, Сурбарана і Тіціана. її приголомшив музей Прадо в Мадріді, де експонуються славнозвісні твори іспанських, італійських, німецьких, фламандських художників. Скільки шедеврів! І насамперед Ель Греко: «Суцільний екстаз і натхнення. З яким почуттям підносяться руки, які виразні жести й обличчя, скільки руху в бганках одягу! І світло, що таємничо виграє на поверхні картин, і виразний рисунок, і вишуканий, що немовби світиться зсередини, колорит — усе разом створює незабутнє враження. А в портретах його стільки одухотвореності, благородства, людської гідності! ...Тут зі мною говорив сам Ель Греко. Його натхнення неначе витає в оцих кімнатах, живе на поверхні картин, у тремтливих мазках його чарівного пензля. Душа автора вічно живе у його творах і вічно знаходить живий відгук у душі глядача...» ' Яблонську вражає «поетичність і ніжність» суворого Сурбарана, блискуча живописна майстерність Веласкеса, свобода виконання, дивовижна експресія робіт Гойї.

В етюдах останніх років, на відміну від попередніх, домінують пошуки трактування живописної поверхні, композиційних, тональних вирішень, валер-ності живопису, з огляду на нове переосмислення творчості імпресіоністів, барбізонців, Коро, Піссарро, відчувається індивідуальна розкутість Яблонської. Палітра її висвітлюється, живописний простір нюансується найвитонченішими відтінками, наповнюється повітрям, абриси предметів розчиняються в переливах світла і кольору. Вона немов прагне зупинити невловимий стан природи, щоб донести його неповторну красу глядачеві. На зміну розбавленим мерехтливим світлом щільним контрастам, великим мазкам, характерним для етюдів 1970-х — початку 1980-х років («Осінь у старому Києві», «Жовтень», «Граки клопочуться», «Гроза відшуміла», «Куточок старого Криму», «Пейзаж з човном» та ін.). Окремою сторінкою творчості Яблонської є портрети. їх небагато. Однак і в цьому жанрі, як і в пейзажі та натюрморті, вона досягла цільності, оригінальності. Портрети Яблонська писала ще в 1940-ві та 1950-ті роки, час від часу зверталась до них і пізніше, чимало створила графічних портретів-замальовок, але так захопливо, як в останнє десятиріччя, до зображення конкретної особи, індивідуальності не прагнула. В портреті вона показує своєрідність, неповторність кожної людини, певний стан портрето-ваного — хоче не просто зобразити його схожим, а уникнути випадковості, знайти той живописний еквівалент, який відповідав би певній індивідуальності. «Портрет старого» (1980), «Гаяне» (1981), портрети колег по мистецтву живописців Є. В. Волобуєва, М. В. Антончика (обидва— 1982), «Свєтка Шаповалова», «Мистецтвознавець Олена Федоро-ва», «Валентина Крюкова», «Тіберій Сільваші» (всі — 1986) та інші позначені глибиною розкриття внутрішнього світу портретованого, композиційною й колористичною досконалістю. Все це — різні типажі, різні пластичні образи. Експресивна загостреність одних (відповідна насиченість колориту) доповнюється врівноваженістю, заглибленням у себе (приглушений колорит) інших. Портретам Яблонської властива виразність композиції, складний колорит, ретельна проробка живописної фактури полотна. Здебільшого мазок пензля короткий, вібруючий, і це створює ефект рухливості, мінливості виразу обличчя при зміні освітлення. Складні живописні проблеми вирішує Яблонська, працюючи і над натюрмортами. Вона полюбляє писати скромні польові або лісові квіти в керамічних глеках у хатньому інтер'єрі, часом на підвіконні на тлі квітучого весняного саду, її натюрморти естетично згармонійовані, вишукані в колориті, пройняті глибоким настроєм. Такими є «Польові квіти», «Жовті квіти» (обидва—1979), «Весною» (1981), «Осінні квіточки» (1984) та інші. Талановитий рисувальник, Яблонська протягом творчого життя створила сотні ескізів, зарисовок, закінчених малюнків, які заслуговують на спеціальне дослідження. По змінах у живописі мінявся і її підхід до манери малювання. І в студентські та перші повоєнні роки, і в наступні десятиліття її олівець не знає спочинку. У подорожах, на природі, на засіданнях — скрізь вона нерозлучна з блокнотом (а їх зібралось уже десятки). Від перших начерків, у яких вільноплин-на лінія природно почувається в просторових співвідношеннях, від композиційних ескізів — передвісників майбутніх картин до площинних узагальнених образів, лаконічних, стислих символів загальнолюдських понять і явищ, до ретельно розроблених окремих аркушів — такий графічний діапазон художниці. Олівець, акварель, фломастер, монотипія, пастель — у різних графічних техніках її роботи позначені високою професійною культурою.

Тетяна ЯБЛОНСЬКА
Живопис.Графіка
Альбом.Автор-упорядник Ігор Бугаєнко
Київ" Мистецтво " 1991

©2006